«Хочу, щоб діти раділи, а не ховалися по підвалах від снарядів»

У липні 2014 року ми потрапили з дитиною під обстріл. Ми сиділи компанією на лавочці біля будинку на вулиці Батищева в Київському районі Донецька. Далеко було чути постріли з важкої артилерії. Я раптом відчула, що нам треба терміново йти. Хлопці й дівчата мене послухали й побігли всі додому. І тут почали прилітати снаряди. У 10-поверхівку влучив, у гараж влучив. Якби ми тоді не втекли, нас би вже не було.

У мене почалися головні болі. Я на це спочатку уваги не звертала. Але зрештою звернулася в лікарню, що в мене дуже сильно болить голова. Лікарі сказали, що я застудилася. Я пройшла обстеження. Виявилося, що у мене контузія.

Ми звернулися до Фонду Ріната Ахметова, щоб допомогли з ліками, вони були дуже дорогі. Нам допомогли. Потім через деякий час зателефонували з Фонду, запропонували, щоб я оздоровилась – поїхала в санаторій.

Коли починають стріляти, то вже вона: «Ой, мамо, дядько стріляє». Кажу: «Заспокойся, це салюти» – «Точно?» – «Точно». Якось треба дитинку заспокоювати.

У нас сховище далеко знаходиться. Із дітьми (у мене ще сестра маленька, їй дев’ять років) довго бігти до сховища. Поки добіжимо, там уже снарядом приб’є.