Історії, які ви нам довірили
Коли у 2014 році почали бомбити, я почала бігти. У Мар’їнці живу на третьому поверсі, на Заводській. Звідти почала бігти. Боже мій! Усі ноги позбивала, а наді мною свистіло. Я взагалі вся перелякана була. Люди всі ховаються, показують на мене: «Куди ти біжиш?» А мені треба бігти. А куди бігти? Я там одна, боюся.... Це страшно було.
Наш під’їзд якось встояв, а наступний під’їзд увесь знесло. У мене дуже постраждали вікна та двері на балконі. Мені сімдесят дев’ять років. Я одна.
Зараз у Кураховому нам дали гуртожиток. Умови, звичайно, ніякі, але вдома я не можу. І хочеться туди. Прийду – немає води, немає газу. Я сама воду не підніму на третій поверх. Якщо тільки воду й газ дадуть, я обов’язково повернуся.
Я залишила все й одразу виїхала сюди, у Курахове, воно недалеко, лише 18 кілометрів від дому.
Одразу нас ніхто не вивозив. Я пересиділа на околиці Мар’їнки, а потім уже перестали бомбити. Я тоді пішки дісталася до Георгіївки.
Зараз ударить грім, а мене вже тіпає. Чути звідти, але такі глухі звуки, а там же взагалі нестерпно.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
