А коли вже своїми очима бачиш, чуєш, тоді вже розумієш увесь жах того, що відбувається. Це дійсно війна.

Страшно. Це був травень 2014 року чи червень. Була заграва, вибухи, вибухи, вибухи. Влучив снаряд у Світличне, це поруч. Подача води в нас зі Світличного. І там були перебиті труби, і місяць не було води. Тоді ще мама жива була, ми ходили з нею разом. Це треба було два поля пройти, щоб набрати води. Криничка невелика там була. Набрати, привезти води, бо вдома діти, треба пити, готувати, а води немає. І місяць майже, навіть більше місяця так.

Треба було виїхати за харчуванням. Тоді Тіна, дочка, у мене ще маленька була. Сюди, пам’ятаю, перестали привозити навіть хліб. І треба було наймати машину, приватника якогось, щоб з’їздити взяти необхідне харчування дитяче, памперси, хліб, води питної. Ось це було страшно.

Для мене найважче – це коли поруч розриваються снаряди, а у Тіни істерика. Вона старша. Син Давид, може, і не зрозуміє. Він довгий час взагалі думав, що це салют, якщо не сильно чути «салют». А Тіна... У неї починається істерика.

Я намагаюся її заспокоїти. А що я можу дитині сказати? Ти не переживай, це десь далеко – максимально. Хоча вона чує, що близько. Найважче для мене – не можу пояснити дітям, що це. Їм неможливо пояснити. Просто кажу, що зараз все припиниться, це далеко, ти не бійся, я поруч.

З війною у мене перевернулося все. У війну і маму втратила, під час війни і чоловік помер, і з трьома дітьми залишилася. Перевернуло життя повністю. Дуже важко.

Найбільше бажання – це Бога прошу кожного разу сили дати. Мені треба їх підняти. У нас більшість тут заради дітей живуть, мами, намагаються... Що найголовніше зараз? Дати освіту.

У мами рак був, його діагностували вже на останній стадії. У 2015-му вона захворіла, 2016-2015 рік у нас в регіоні – ні в Сєвєродонецьку, ні в Лисичанську – не було навіть лікаря по крові, гематолога. Дуже важлива була консультація. Точний діагноз міг поставити тільки гематолог. У неї був, на жаль, лейкоз. І діагностували на пізній стадії, вона буквально за два тижні...

Війна – це жах, повний безлад і жах. Поки в країні йде війна, я не думаю, що буде десь порядок. Це страшно для всіх: для дітей, для нас, для батьків. Страшно для тих людей, які знаходяться близько до лінії розмежування. Тому що ми ніколи не знаємо, куди – ніхто ніколи не попередить – куди прилетить снаряд, і як воно буде далі розвиватися. Тому жах і страх. Кожного дня.

Доводиться виходити із цього. Але кожен день прокидаєшся і питаєш, а як сьогодні, а що завтра? Тут у нас ніхто нічого не планує. Сьогодні прожили – добре.

Кожного дня прислухаєшся, якщо щось вибухає, десь ми чуємо стрілянину. Природно, починається паніка. Намагаєшся ближче до дому зібрати своїх дітей. Страх від невідомості, а що далі? І взагалі, як ми будемо тут?

Стерти би з пам’яті цю розруху. Я кожного разу, коли дивлюся на наші будинки, як вони посічені осколками, десь немає даху, десь повністю немає середини будинку, – це жах. Я тут народилася, виросла, я пам’ятаю, як було раніше і як зараз. Страшно залишитися тут нікому не потрібними. Хотілося б все забути, подивитися, яким раніше було селище, згадати.

З роботою тут важко, більшість пенсіонери. Роботи тут немає. Скільки тут на селище? П’ять магазинів, нехай у кожному два продавці. Це вся робота. Невелика адміністрація, кілька людей. Роботи тут немає. Багато і хотіли б працювати в Лисичанську, Сєвєродонецьку, але немає транспорту – добиратися нічим. Та й як діток кинути? На роботі будеш постійно думати про них, будеш телефонувати сюди: а раптом стріляють?

Виїхати було неможливо. Були проблеми з банкоматами, з грошима, з банками, все закрито. Навіть якщо у тебе були якісь заощадження, їх зняти було неможливо. Важко було.

Зараз також. Більшість навіть молодих сімей зараз за рахунок кого живуть? За рахунок пенсіонерів, тата і мами. Якщо є у когось можливість, їдуть кудись на заробітки. Ось у нас із селища навіть у Чехію, Польщу їдуть хлопці молоді, тому що в них тут сім’я, їм треба. Більшість їде або сидять за рахунок батьківських пенсій шахтарських.

У мене троє дітей. Наприклад, вони захворіли. В аптеку нашу не завжди привозять те, що потрібно. Я намагаюся раз на місяць поїхати в місто і набрати на півтори тисячі ліків для різного віку – до трьох років, із трьох років і вже дорослій дитині. І щоб це був і антибіотик про всяк випадок, і від отруєння, і сиропи від кашлю.

Більшість тутешніх пенсіонерів хворі, на одних пігулках. Пенсія йде практично на пігулки. Єдиний плюс – тут усі один одного знають і магазини знають. Ти можеш перебитися якось, тобі запишуть у борг, потім отримуєш гроші і віддаєш.

Я отримую допомогу від Ріната Ахметова. Найважче було б без неї, вона тут дуже важлива. Вони із самого початку не перестають працювати. Діти – ласуни. У тому пакеті є цукор, солодощі. Маленький був Давид, чекав. Приносиш пакет. Вони зразу туди – оп, а що там? Рінату Ахметову я б подякувала навіть не за себе, а за наших дітей. Скільком дітям він допоміг! Більшість людей навіть із місцевих, селищних, я сумніваюся, що хтось би навіть одній дитині допоміг. Ця людина, у нього золоте серце.

І мені ще подобається ЮНІСЕФ, вони їдуть до діток із заняттями. Психологи приїжджають, і вони допомагають дітям іграшками, і свята влаштовують. Тіна любить малювати, вона відволікається.