«Якщо завтра закінчиться війна, повернуся переконатися, що це так»

До війни Тетяну хвилював колір плитки у ванній, а тепер важливо, щоб був дах над головою, вода й мило. Зараз їй боляче повертатися в рідні краї, де від улюблених місць залишилися лише руїни, але жінка мріє дожити до того дня, коли запанує мир, і хоче побачити це на власні очі.

Однин із яскравих спогадів війни – як вулицею Оборонною в Луганську їхала колона танків із задраєними люками й без розпізнавальних знаків. Це був шок. А потім була загибель наших десантників під Луганським аеропортом. До цього я не вірила, що війна справді почалася. Був стан сюрреалізму: такого не може бути, це неправда.

Коли я виїжджала, Луганський залізничний вокзал був переповнений. Усюди баули, діти, картаті сумки, натовпи гамірного люду з переляканими обличчями. Люди бігли від війни.

Я переїхала з однією валізою, думала, що тиждень-два, ну місяць – і я повернуся назад. А вже восьмий рік... Я приїхала в Конотоп до родичів, на короткий час. Тут побачила найпотужніший волонтерський рух, який мене захопив. Я стала соціально активнішою, роблю те, чого раніше не планувала, і переоцінила життя. Якщо до війни мене хвилював колір плитки у ванній, то зараз мені байдуже – стара вона чи нова. Це перестало бути цінністю. При цьому важливо, щоб була ванна, шампунь, мило й зубний порошок. Ну, і квартиру свою, оскільки до відсутності свого житла звикнути неможливо.

Я навчилася спокійніше ставитися до тих же чиновників. До війни намагалася уникати цієї теми, а тепер спокійно можу піти до чиновника з якогось приводу. У цьому плані я значно зросла за сім років.

Я цікавлюся політикою, висловлюваннями, намагаюся аналізувати, що відбувається в країні. Для мене на сьогодні зовнішня політика країни цікава, хоч я не можу на неї впливати. Цікавлюся внутрішніми процесами, економічним, інвестиційним порядком.

Не знаю, чи доживу до тієї миті, коли там настане мир, тому що мені вже не 25. Якщо завтра закінчиться війна, повернуся переконатися, що це так.