«Друзів і сусідів ми поховали у дворі будинку, а деякі мерці так і лишились лежати просто неба»

Ми з чоловіком і двома дітками жили у Маріуполі, почали будувати свій бізнес. Насолоджувались життям у місті, яке з кожним днем ставало більш сучаснішим, гарнішим, затишнішим. Ще 23 лютого ми гуляли нічним містом у світлі ліхтарів, а 24 лютого прокинулись від вибухів та гулу літаків. З вікна було видно пожежі. Так почалася війна.

Ми перебрались з нашого будинку на вулиці Купріна до будинку моєї матері. Здавалося, що там буде більш безпечно. Але ситуація стрімко погіршувалась. За кілька днів ми уже були без опалення, світла, газу та води. А наша квартира згоріла з усіма речами та запасами їжі. Коли збиралися, то найбільше хотіли взяти з собою родинний фотоальбом, щоб огидні люди, які прийшли нищити Україну його не торкалися. Але, на жаль, забули.

Крамниці в місті не працювали, почалося мародерство. Обстріли були постійними, було дуже страшно ходити по воду, збирати дрова, готувати їжу. Загиблих друзів і сусідів ми ховали просто у дворі. Деякі мертві люди лежали просто неба.  Ми намагалися не виводити дітей на вулицю. Найстрашніші моменти для них були під час обстрілів, коли ми сиділи у коридорі, а будівля страшно здригалась. І коли чули гул літаків. Син бачив руйнування, коли кілька разів ходив разом з нами за водою.

Хотіли виїхати з міста, але російські військові постійно зривали евакуацію. Ми боялись, що нас просто розстріляють. Інформації достовірної у нас не було. Нашу автівку пошкодили уламки, але люди нам допомогли більш-менш привести її до ладу: знайшли паливо, колеса зняли з іншої автівки - за це й досі соромно.

29 березня нашому сину виповнилось 12 років, і він загадав бажання - виїхати з міста живим. Опівдні мій чоловік, я, двоє наших діток, моя мати, бабуся, наш пес, дві кішки та два папужки сиділи в авто і молилися, щоб нас випустили з міста. І нас випустили.

Надвечір ми були у Пологах і потрапили під обстріл. Місцеві люди надали нам притулок, а вранці партизани допомогли нам дістатися Запоріжжя. Коли побачили українських військових, ми просто почали плакати від радощів. У дорозі нам дуже допомагали як цивільні люди, які самі були у скрутному становищі, так і українські партизани та військові - і це, мабуть, вразило найбільше.       

Зараз ми перебуваємо у Кривому Розі. Спочатку дітей лякали сигнали тривоги. Літакам вони тепер, здається, радіють - бо знають, що то наші українські, які захищають нас. Але вони все ж відчувають тягар невизначеності майбутнього. Адже знають, що зараз ми не можемо повернутися додому - бо його просто немає.