«Діти бояться виходити на вулицю»

Перший снаряд нам влучив у серпні 2014 року, а другий, напевно, у 15-му році. У нас і в підвалі було, і в квартирі під нами, і поруч до сусідів [потрапляло] просто в стінку, поєднало дві квартири тоді.

Перший снаряд нам влучив у серпні 2014 року, а другий, напевно, у 15-му році. У нас і в підвалі було, і в квартирі під нами, і поруч до сусідів [потрапляло] просто в стінку, поєднало дві квартири тоді.

Удома востаннє я була рік тому. У нас у дитячу кімнату, коли заходиш, тріщина на всю стінку, можна навіть руку просунути. Меблів немає, у мене від гарячої води зіпсувалися ліжка. Я встигла врятувати тільки дитяче ліжко. У нас стояв м’який куточок, він теж увесь розклеївся. У вікнах щілини – від обстрілів просіли.

Як відновити це житло? Там досі стріляють і нам його ніяк не відновити. Ми самі вставили вікна, збирали майже три роки. Зараз платимо квартплату і там, і тут. У чоловіка зарплата маленька, я не працюю, тому що дитина хворіє. У Максима анемія середнього ступеня тяжкості, знижений гемоглобін. Ми це дізналися до війни ще в травні 2014 року. Через це він часто хворіє.

У Донецьку нам прописали лікування, але ми не змогли лягти в лікарню через те, що почалася війна. Коли повернулися з Росії, тут дуже стріляли. Діти дуже переживали. У 2016 році вони потрапили під обстріл. Я була вдома, а вони вийшли погуляти. Була тиша й раптово почали стріляти. Перелякані діти забігають і починають кричати. Я вийшла подивитися і бачу, що впало три снаряди. Від них було метрів десять. І після цього вони припинили виходити самі на вулицю. Вони бояться ходити по одному, постійно удвох. Навіть в туалет або на кухню йдуть разом. Вони дуже налякані. До бомбардування я вже якось звикла, аби тільки мене не чіпали.