Історії, які ви нам довірили
Животовська Альона, 16 років,
Кам’янський ЗЗСО І-ІІІ ступенів, село Кам’янка
Есе «Один день»
Один день… День, коли було зруйновано моє життя. День, який залишив в моєму серці глибокі шрами…
Я жила звичайним, спокійним та мирним життям у селі Весела Гора Лутугинського району Луганської області. Пам’ятаю: мені було вісім років, майже дев’ять, я сиділа та малювала. Батьки дивилися новини по телевізору, але я, звичайно ж, не розуміла про що розповідали ті люди в старенькому ящику. Аж раптом ми почули вибухи.
Ці вибухи були настільки гучними, що в наших вікнах забряжчало скло. Ми, не знаючи, що робити і куди подітися, міцно обнялися: я, мама, тато.
Минали дні, вибухи продовжувалися. Батькам було дуже страшно ходити на роботу, до магазину за продуктами і навіть просто вийти надвір. Було літо, та я весь час сиділа вдома: боялася.
Батьки боялися за моє життя, тому відвезли мене у спокійне місце – до бабусі, бо я була для них найціннішим скарбом. Я намагалася вмовити батьків залишитися зі мною у бабусі, щоб вони не бачили отих всіх жахів. Та марно. Батьки повернулися додому.
Після того, як я поїхала з дому, почався жах. В новинах тільки й розповідали про становище на Донбасі, а я кожного дня намагалася зв’язатися по телефону з батьками. Виїхати з мого рідного села стало майже неможливо. Щодня відключали світло та воду. Люди ховалися від вибухів у підвалах, деякі продовжували під обстрілами ходити на роботу. Гинули люди…
Моє рідне село неначе вимерло за такий короткий проміжок часу. Батьки були раді, що вчасно встигли відвезти мене у безпечне місце. Та самі вони були в розпачі, бо не знали, коли це все закінчиться.
Настав час, коли терпець увірвався, і батьки вирішили втікати. Та було надто пізно. Тато приїхав сам…
Один день… День, коли війна вкрала в мене найцінніше – мою Матусю.
Ми не боїмося війни, поки не побачимо її на власні очі, та не цінуємо те, що маємо, поки його в нас не відберуть. Ось, що я можу сказати про один день мого 2014 року, сповненого страху та болю.
Тоді мені було дев’ять, зараз – вже шістнадцять. Я закінчую 11 клас. На уроках історії я вивчила все про війни в історії людства. Я сподівалася, що всі війни вже залишилися в минулому, що людство в 21 столітті досягло такого розвитку, коли війни вже неможливі. Та ні, вони й досі тривають.
Люди знову й знову наступають на одні й ті самі граблі й нічого не вчаться на помилках інших. Лунають вибухи, гинуть мирні люди, діти втрачають батьків…
Та все ж мені хочеться вірити, що краще в людях переможе. Припиняться війни і буде мир на всій Землі. Для мене особисто мир – це Україна цілісна, а не роздерта на шматки, це можливість відвідати місце, де поховано мою Маму.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
