«Що таке бути під обстрілами, я знаю не з чужих розповідей»

Я — уродженка Ростовської області, до того ж, уся моя сім’я була російськомовна. Але під час навчання в Дружківці вчителька української мови прищепила мені любов до предмету. Тому питання вибору спеціальності не стояло – тільки українська філологія.

Після закінчення вишу я працювала за фахом. Мій чоловік родом зі Стрийського району Львівської області. Познайомилася під час навчання в Донецькому університеті. Тоді була мода — молодь зі східних регіонів їхала здобувати освіту на захід України – і навпаки.

Що таке бути під обстрілами, я знаю не з чужих розповідей. Через два місяці після від’їзду я повернулася в Донецьк за теплими речами. Був вересень 2014-го. Саме оголосили перемир’я, а ми потрапляємо під обстріл. За цей час загинуло більше людей, ніж за попередні два місяці. Люди гинули просто на вулиці, тому що спочатку не розуміли, що відбувається. Думали, це тимчасово. Хтось просто поїхав на море: мовляв, нехай діти покупаються, а через кілька днів або тижнів, коли повернемося, все закінчиться.

Щоб на перші місяці найняти житло, ми позичили гроші. Мій чоловік, людина з вищою освітою, влаштувався комірником у приватній фірмі. Усе, що мені пропонували, – роботу в дитячому садку за 1600 гривень. А за дипломом я — викладач української мови та літератури. У мене вища категорія та 18 років досвіду роботи в коледжі. Але немає дошкільної освіти. Для дитячого садка це — показник, за яким я не можу навіть атестуватися й отримувати зарплату згідно зі своїм статусом.