«Це війна. Йдіть додому та зателефонуйте батькам»

Сєдашова Ольга, 15 років,

Нижнєнський ліцей № 36, смт Нижнє

Есе "Один день"

Луганщина. Селище Нижнє. Це один із найкрасивіших, найпрекрасніших куточків нашої неосяжної української землі. Я, Сєдашова Ольга, народилася тут, тут пройшли мої дитячі роки, саме тут мешкають мої рідні та близькі люди, друзі. Вони нікому не чинили зла, жили мирно, раділи кожному прожитому дню, виховували дітей. А ми, діти, мріяли про літо та літні канікули… 

Кожне літо, звичайно, залишає після себе багато спогадів. Наприклад, літо 2012 – я щаслива школярка, що закінчила перший клас і йде на свої перші літні канікули. Тоді для мене це літо було по-своєму особливе. А влітку 2013 ми усією родиною поїхали на відпочинок до моря. Пам’ятаю, неначе це було вчора, як ми з братом в захваті бігли по білому, гарячому піску до синіх хвиль. Та скільки би років не пройшло в моїй пам’яті назавжди залишиться літо 2014.

Восьма година ранку. На вулиці вже світило ясне сонечко, день обіцяв бути гарним. Ми як завжди зустрілися з подругою аби пограти у схованки. Через декілька хвилин ми почули гучні вибухи, це було дуже страшно. Бо ми не розуміли, що це таке. Потім зустріли знайомих старшокласників, які сказали нам правду. Я й досі пам’ятаю ті страшні слова: «Це війна. Йдіть додому та зателефонуйте батькам».

Спочатку ми сховались у подруги вдома. Пам’ятаю, як ми налякані бігли до неї, як ми сиділи в кімнаті та не розуміли, що нам робити. В пам’яті назавжди стривожений голос мами і прохання , як найшвидше йти додому.

Дев’ята година. Майже нічого не кажучи, мама почала швидко збирати необхідні речі. Пам’ятаю її стривожені очі, які час від час наповнювались сльозами, як вона телефонувала татові та вони про щось голосно говорили. Лише тоді я почала розуміти усю складність ситуації, бо мама сказала, що почалася війна.

Коли ситуація стала ще гіршою, ми теж виїхали за тисячі кілометрів від дому. Але мої бабуся з дідусем залишились. «Ми вже старі, куди нам їхати. Якщо помирати, то в рідному будинку»,- сказав дідусь. Я боялась, що повернувшись додому, не побачу їх.

Пройшов час і ми таки повернулися до свого рідного дому. Слава Богу, дідусь і бабуся були живі і наш будинок стояв неушкоджений. Це було таке велике невимовне щастя.

Я любила вечорами сидіти у бабусі на руках, обняти її, і слухати історії про  далеку Другу світову війну. Вона розповідала про те, як важко приходилося моїм односельчанам у ті важкі воєнні роки, скільки моїх односельчан не повернулось з фронту. Слухаючи бабусю я часто плакала, бо так було жаль людей. Я тоді не знала, що літо 2014-го року принесе мені і моїй родині багато горя та сліз.

Так мій друг в шістнадцять років захворів на цукровий діабет, після того, як на нього падала стіна. У їхній будинок влучив снаряд, зруйнував його дощенту, залишивши лиш ту, злощасну стіну. І тільки дякуючи Богу, батьки встигли витягти його звідти. А тепер все його життя буде залежати від інсуліну…

Згадуючи ті страшні та важкі часи, серце обливається кров’ю, а очі наповнюються сльозами. Сподіваюсь: війна закінчиться, після неї залишаться лише фільми, книги та страшні спогади. Вірю, що наші бійці недаремно полягли за Україну. І хочу аби мої діти гралися в схованки з друзями, а не в «схованки» зі снарядами.