«Бувало, що разів зо три-чотири за ніч вибігали й думали, що робити»

Це був червень 2014 року, коли почалося бомбування. Ми із сім’єю тоді швидко зібралися. Захопили що трапилося під руку. Але перш за все, звичайно, схопили документи, які були, і поїхали. Ще не було блокпостів. Трішки пересиділи біля лісу, перечекали. Коли стало спокійніше, швидко сіли в машину й поїхали. Оскільки ми були на околиці Петровського району [Донецька], нам швидко вдалося проїхати через трасу.

Спочатку оселилися поблизу, у Мар’їнському районі, у приватному секторі. Прожили рік там. Але звідти виїхали, бо падали снаряди зовсім поруч. Ми дуже хвилювалися за свої життя, за дітей.

Молодшому тоді було два з половиною, а старшому чотири роки. У 2015-2016 роках, коли дуже бомбили, виїхали в Селідове. Тоді Мар’їнський район, Карлівка дуже сильно постраждала, і було таке, що разів зо три-чотири за ніч ми вибігали й думали, що робити, куди бігти, у який бік? Тому прийняли рішення переселитися подалі. Додому повертатися ми не плануємо.

Перший рік для нас був дуже важким. У чоловіка в Києві були родичі, вони нас прихистили на місяць. У Дніпрі були друзі чоловіка, там теж тиждень-два гостювали. Наші кошти закінчилися, і вирішили повернутися. Нам дуже сильно допомогли солдати з харчуванням. Так ми протягнули рік у Мар’їнському районі, у приватному секторі. Без їх підтримки було б ніяк. І тоді ми отримували гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова.

На нас дуже сильно вплинула війна. Емоційно дуже сильно, фінансово теж. Ми не знали, як і що. Із чого почати, де селитися? Раніше жили у великому місті, усе було поруч. Дякую волонтерам, які допомагали нам з орендою житла. Я зараз проходжу курс лікування. Це все позначається на нервах. Наша квартира в Донецьку стоїть закрита. Переживаю ще один емоційний сплеск, коли діти просяться додому.

Мрію придбати житло в хорошому місті, щоб діти були вільними і щоб не обмежувалися ні наші, ні їхні права.