«Бомбили без перерви, впродовж кількох годин»

Ользі здавалося, що такого бути не може в мирному цивілізованому місті. Або все скоро закінчиться. Однак у війни були свої плани, і Ольга, як тисячі інших переселенців, виїхавши «на пару місяців», покинула свій рідний дім назавжди.

Коли поруч з Донецьком, в Слов'янську, йшла війна, там стріляли і бомбили, ми сиділи абсолютно спокійно, тому що здавалося, що це неправда, це не про нас. У Донецьку такого не може бути, ми ж в сучасному місті живемо. Наші батьки говорили: «Ви з глузду з'їхали, треба збирати дітей, їхати негайно». Ми говорили: «Але вони ж не пустять їх в Донецьк, що за маячня! Ну, в Слов'янську постріляють, і все закінчиться ». Це було ще не страшно.

У телевізорі говорили: «Вам потрібно мати в будинку хліба стільки-то, води стільки-то на випадок, якщо буде відключена вода. У вас повинна бути сіль, сірники, у вас повинно бути стільки крупи, стільки муки »Я думала:« Що за дурниці, як таке може бути? ».

Ми вчасно зібрали дітей і поїхали. Коли чоловік їхав на поїзді, то поїзд затримували, зупиняли, бо вже почали бомбити Донецьк. І батьки мої застали обстріли, коли в Старобешеві сиділи в підвалі, і бомбування йшло жорстке. Моя мама і бабусі, тітки і дядька сиділи в підвалі, і через кожні 10 секунд було бам-бам!

Під час обстрілів моя бабуся, яка пережила війну, говорила, що вони були під бомбардуванням, коли її селище то захоплювали німці, то відбивали наші війська. Вона говорила, що так страшно довго не було ніколи: побомбіть - закінчили, побомбіть - закінчили. А тут без перерви, впродовж кількох годин. Було страшно.

Коли переїхали, було дуже страшно. Ти залишився без житла, тобі не надають фінансову допомогу. Житло не дають, ти повинен його знайти сам, є у тебе гроші, немає у тебе грошей.

Переїзд у зв'язку з війною змінив моє життя повністю. Я змінила сферу діяльності. Коли у тебе є рідна домівка, своя квартира, ти можеш жити спокійно. А коли потрапляєш в умови, коли у тебе нічого немає, на руках двоє дітей, старі батьки і щось треба робити з цим, то повністю змінюється світогляд.

Ми спочатку виїжджали на місяць, на два. Думали, що це не може довго тривати, це ж цивілізований світ! Ми на два місяці в літньому одязі виїхали. Багато людей переїхало, і донецьким не дуже-то хотіли здавати квартири. Коли у тебе на руках двоє дітей, і їм треба йти в школу, а немає ні одягу, ні грошей, і ти не знаєш, що буде завтра, це дуже важко. Зате мобілізувало дуже, довелося виходити, щось вигадувати - роботу, новий стиль життя.

Але в безпеці себе вже не відчуваю. Тому що ти вже через це пройшов і розумієш, що в будь-який момент в щасливому мирному місті це може статися. І це місто за пів року може перетворитися в ніщо. Але це завжди дає сили до мобілізації: раз ти це пройшов, можеш пройти ще раз. Ти просто розумієш, що все може бути. Люди, які живуть в мирній Україні, цього не уявляють, а ми вже уявляємо.