"Я пам’ятаю, як ми сиділи в холодному сховищі"

Котельва Дар’я, 17 років, НВК «Школа-ліцей»№69

Я народилася і живу у мальовничому місті Маріуполі майже сімнадцять років. Коли почалося це жахіття на Донбасі, мені було ще дев’ять. На той момент я була досить маленька і не розуміла до кінця, що власне таке бойові дії. Війна, особливо для мене, почалася ще у вересні 2014 року.

Насправді, я вже забула деякі моменти з часом, але той день, коли все це ще тільки набирало оберти, мене запам’ятався дуже добре. Це сталося на вихідних, напевно, шостого вересня рано вранці.

Тоді я вперше у своєму житті почула постріли та вибухи, а також побачила військову техніку з вікна.

Саме після цього мені стало зрозуміло, що почалась війна. У той день життя нашої родини розділилось на велике до та після.

Я уривками пам’ятаю, як ми сиділи в холодному сховищі, бо боялися, що раптом почнуть обстрілювати житлові будинки.

У нас завжди була готова сумка з документами та всіма необхідними речами на всякий випадок, бо не знаєш, що відбудеться буквально через хвилину.

Також наша сім’я вперше познайомилася зі словом «блокпост». Звикати до нової реальності було дуже важко, зокрема до щоденних обстрілів. Особливо ці події дуже впливали на психіку людей.

На той момент мені, як маленькій дитині, було неймовірно страшно.

Кожного разу, коли я чула постріли, мене огортала сильна тривога всередині, яка завжди наростала.

Було страшно ходити до школи, бо вона розташована біля поля, де якраз неподалік є блокпост. На уроках ми дуже часто чули вибухи. До речі, тоді на Новий рік я вперше загадала не просто звичайне бажання, наприклад, якусь іграшку, а щоб скоріше закінчився весь цей жах.

Наскільки пам’ятаю, дуже важким психологічно для мене виявився січень 2015 року. По-перше, тоді було дуже багато обстрілів, я боялася залишатися вдома наодинці. А по-друге, 24 січня відбулася найстрашніша та найнеочікуваніша подія для нашого мікрорайону Східний та для усього міста загалом. Це артобстріл.

Того жахливого дня померло і постраждало багато людей, були зруйновані будинки, куди влітали снаряди.

До речі, у наш дім також влучила бомба, але, на щастя, вдома на той момент нікого не було. Насправді, тоді я могла залишитися сиротою, бо мої батьки дивом врятувалися, але постраждало наше авто, біля якого розірвався снаряд; від нього майже нічого не залишилося, але найголовніше, що мої рідні не загинули.

На сьогодні війна на Донбасі триває вже майже вісім років. Іноді ми і досі чуємо постріли, але, на щастя, тепер це буває дуже зрідка.

Що означає для мене мир зараз? Ну, напевно, як людина, яка пережила усі ці страшні події, можу сміливо заявити, що коли у новинах нарешті скажуть, що війна завершилася і військову техніку відведено від кордонів, то я буду найщасливішою.

Часом мені важко уявити, як усі люди від цього вже втомилися і скільки горя натерпілися. Я вважаю, що ця війна нікому не потрібна, бо через неї лише одні збитки.

Мир для мене – це коли всі країни співпрацюють між собою і в разі чого можуть допомогти. Це коли немає відкритої агресії між представниками різних народів. Коли ти можеш спокійно поїхати до іншої країни, і тебе там добре зустрінуть. Коли є можливість тримати зв’язок з родичами, які живуть далеко від тебе і приїжджають в гості. І нарешті, коли у новинах більше немає поганих звісток про загиблих на фронті.

Ми живемо у сучасному світі, де усе стрімко розвивається, тому треба вміти знаходити компроміси та вирішувати усі спірні питання між країнами чи народами шляхом переговорів, а не ціною життя мирного населення.

Я дуже хочу сподіватись, що у найближчому майбутньому усі війни на земній кулі скінчаться та настане довгоочікуваний остаточний мир.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/