"Навкруги все було розбито й спалено, Драмтеатру більше не існувало"

Їй пощастило врятуватися під час трагедії у Маріупольському драмтеатрі. З початку березня керівниця музичної частини Віра Лебединська ховалася там у власному напівпідвальному кабінеті.

Театр був прихистком для більше ніж тисячі маріупольців. Аж поки російські загарбники навмисно не скинули туди авіабомбу…

Я прибігла в Маріупольський театр 4-го чи 3 березня, я не пам’ятаю, тому що там вже влучило в мій дім. Четвертий-п’ятий поверх вже горів і скло повибивало, і там було біля мене. Я в центрі проживала, дві зупинки від театру, тисячка так називаєма, і там уже влучило в ЦНАП, попало в цей дім. І я вже зрозуміла, що мені небезпечно і чомусь я так хотіла  в театр, я думала, що я там спасусь. Оце  в мене було таке якесь відчуття, і я прибігла. Там вже була Семочка Оксаночка з чоловіком, вони з Восточного тікали; машина в них, но вони не могли виїхати з Маріуполя, тому що не було бензину, ні в кого вже нічого, і вони під театр поставили свою машину, і в моєму кабінеті вони вже облаштувалися.

Мій кабінет був у півпідвальному приміщенні, і я там з ними була. Нас четверо було, потім ще до нас приєднався наш охоронець зі своєю сім’єю – шість людей там було. Жили до 16-го. Як ми жили…

Ну що могли робили, люди якось самоорганізувались, і вони – наш освітлювач Женічка, вона там була якось комендантом. Ну, не можна сказати бомбосховища, ну таке підвальне приміщення, де вже було людей 60, вони вже там знали, що робити. А тут, коли об’явили якусь мобілізацію… ой, не мобілізацію. Як? Евакуацію, і люди всі приїхали на машинах з усіх районів, де була стрілянина, приїхали до театру і сказали нам відкривати двері.

Відкрили двері, і вони всі зайшли, і це було десь до тисячі людей. І коли вже оце почалось, десь до тисячі, облаштували якийсь медкабінет, стали волонтери приходити, вони щось приносили, їжу, якусь одежу. Ну там уже, понімаєте, почало розграбування магазинів, там, ну все. І оці волонтери, мабуть, щоб нічого, но там людей багато, вони вже знали, що тут народу було, і вони приносили їжу, організувались, вони їжу готовили на кострах. Люди… даже наших театральних мало там було працівників, а люди, котрі вже евакуйовані були, собі… вони самоорганізувались.

Там Міша, ну він кавказької національності, ну він дуже, все що ми приносили, він варив всім нам великий чан, якісь каструлі вони там принесли, там кафе було рядом. Ну, бомби падали, даже до того взрива упала бомба прямо чи пролетіла, ну я знаю, що там, і скло розбилось. Ребята забивали там, і все, і поранило жіночку, яка там варила цю їжу, дуже у неї спина була поранена. Прибігла, а у неї кров лилася дуже сильно, і в кабінет вона приходила.

Якось був такий прийомничок на етіх, на батареєчках, вони там щось передавали, знали – якась сводка, ну хто куди, ось по цим сводкам люди думали, чи буде евакуація, чи не буде. Вони від’їжджали на свій страх і риск. Хто повертався, хто проїхав, хто чули обстріляли, хто погиб. Ну це страшне було, тому що ніхто не знав, єслі вони поїдуть, а ждали таку евакуацію з Красним Крестом. А там же, оказується, не пускали вони людей, ці машини не пускали, не пропускали вони.

Ніхто, короче, нічого не знав. Я була всередині, я була в своєму кабінеті. І ми, ну як… цей, почали з ранку свої справи робити, а потім получилось так, що ми з Оксаною все зробили. Прийшли до кабінету і оце наш Богдан, і вони знайшли бензин, і вони буквально може за 20 хвилин… вони кажуть: «Ми будемо від’їжджати». З якоюсь… там іще люди були,  ми пообнялись, сказали, що зустрінемося обов’язково. Вони уїхали, кудись вийшов її чоловік подивитися на свою машину, мабуть, шо стоїть чи не стоїть, а потім він прибіг, а ми сидимо з Оксаною.

Вона сидіть. Кажу, як Ангел охоронець, знаєте, так було... І вдруг уже прийшов муж її, і вдруг ми чуємо літак летить, но ми вже знали, що як літак, то це бомби на «Азовсталь». Це страшне, і ми якось так заклякли, і вдруг така була… ну ви знаєте, как ето у-у-у-у, ну звук летучої бомби. І я зрозуміла, що це бомба, якось так. І ми сюда, в оцю кімнату, яка глуха, і все, я не чула не взрива.

Якийсь хлопок був і все: штукатурка, скло, двері… Я не знаю, скільки ми хвилин стояли, поки це все опало, це було як, знаєте… як замороження. А потім муж Оксани каже: «Дівчата стійте, я сейчас вийду». Ну, у нас один вихід був по сходинках, скільки він був, не знаю. Він прибіг, плаче, обняв нас. Каже:

У мене там пальто висіло, в общем, нічого-нічого, все кудись ударной волной… якась куртка була стара, Оксана зовсім… Речі у неї були в своєму кабінеті, там підійти до нього не можна було, якісь чемодани… Потім з’ясувалось, що в тому чемодані речі, які мені зовсім не потрібні, як я їх збирала, я не знаю. Ну якісь документи були і цей чемодан, кота я не знайшла, тому що я звала. Мені так дуже його жалко, так лячно, і людей жалко. Ну я розумію…

І ми коли вискочили, да ми по трупах шли, тому що там він покрив людей – жіночка, чоловік, потім дитина якась, батьки схилилися над нею, потім ще. Ну, там дуже багато людей було. Ну, якісь вибігли за нами люди і  ми… Я розумію, що це був перший вибух, тому що я освітлене… я бачила цього, там вже, там ще не було такого обгорівшого. А коли вже бачила світлини, там було все обгорівше. Перший поверх, коли заходиш з глядацької зали, там все було згорівше.

І коли ми вискочили, ще метрів може 300 пробігли, я не знаю, ми біжали, кричали: «Господи, неси нас туди, де ми спасемось!» За нами люди ще, і потім ми…

В XXI віці як це можна робити? Як це допускається, як це? Я не можу… я не можу це збагнути. Ми важко рятувались, тому що машину Оксани завалило, бензину не було. Ще й машину… вона стояла там, де стєнка впала, завалила машину. І коли ми вибігли, ми побігли до моря, це Піщанка, це селище, яке за портом. Ми так туди біжали, я не знаю скільки. Там дуже далеко, но казалось, що ми дуже бистро прибігли.

Ми туди прибігли, нас… Нікого нема, Піщанка розбомблена, її бомбили днів за п’ять до того, як розбомбили театр. Якась жіночка зустрілась, ну вона нас прихистила додому, а там воронка, скла нема. Ну в общем, каже, що ви будете робити. Питаємо, може хто вивезе, може хоть хто-небудь. А вона каже: нікого нема, якийсь перевізник там, може, запитайте. Ми гроші заплатим, якось ну виходити… Ну ночь переночували, літаки через кожну годину, ну там, мабуть, я не знаю, з Криму через кожні п’ять хвилин вони літали. Ми спать не спали, холодно. Ну, не буду росказувать, яке жахіття. Неділю – це холоди, і воно, як назло, було мінус 5, мінус 7, а ми одягнені хто в чому. Оксані жіночка дала якесь пальто, дякувати Богові, дякувати їй, що вона допомогла, що вона  [Оксана] негола бігала.

А потім, ну утром, ми встали, а ця жіночка каже: «Що ви будете робити?» Я кажу: «Ну, ми пішки, мабуть, підемо до Бердянська по морю» – «Ну як же ви?» Я кажу: «Не знаю, там по морю, а там же все окуповане.

Ну, вона зжалилася. Каже: «Ну ладно, хто з вас є етот, шофер». Я говорю: «Муж Оксани» – «Ладно, – каже – в нас є машина, вона не дуже гарна, вона може не доїхати. Ну ми вас візьмем, ми останні люди, хто евакуюється з етого селища». І вони нас на другий день забрали, і ми доїхали до Бердянська.

До Беряднська… там десь ночувати должни були. Там нікого не знаєм, а там же тоже окуповане місто. Ну, нас так-то до церкви, церква нас приютила, і ми дві доби ночували оттак на підлозі, якийсь був коврик і все. А холод бил ну страшний, я ну дуже простила. Короче, там іще в Беряднську дві доби, а потім вже люди чекають же евакуації, об’являють, а опять немає евакуації. Вони не пропускають ні машини з Красним Крестом, на Василівці їх держали, і все. А потім, коли ми вже не свій страх і риск через дві доби теж… Кажем: «Ну що, будете їхати?» Вона каже: «У нас діти, нам треба їхати на свій страх і риск» І ми сіли в ці машини, це п’ять чи шість машин на свій страх і риск [поїхали] до Василівки, кажется, Пологи, а потом Василівка.

Нас оці хлопці, чи росіяни, кажуть: «Ну єзжайте». Ми дивимось… Там стояли машини – не пускали Красного Хреста в сторону Бердянська, не пускали, і почався бій, і всі розвернулись і туди поїхали, і красний хрест і ще люди. І ми туда пристроїлись і ми попали в бій. Ми їхали біля цього боя, страшне.

А в мене Біблія дуже старовинна, це моєї бабушки, ще прабабушки. Я так молилась на цю Біблію, казала: «Господи скільки ж ти мене спас, то давай вже Боже, ми будем…» Короче, ми приїхали в Запоріжжя. Потім наша замначальника управління культури додзвонилась мені, каже: «Віра Федорівна, ви жива, слава Богу». І вона казала, що буде евакуаційний поїзд до Львова, і так от я до Львова.

Потім я… мене друзі там прихистили, я півтора місяці на природі була, тому що я не хотіла ні спілкуватися, не жити не хотіла. В свої роки пережити два от таких… Ну майже всі вісім років я тікаю, тікаю, тікаю і не знаю, коли вже я буду в спокої.