"На вулиці стояла тиша, людей не було зовсім"

Події того дня я пам’ятаю погано. Було тихо. День тільки починався. Я знала, що десь там іде війна. Мої батьки були напружені та постійно дивилися новини. Ми планували поїхати в Маріуполь, бо ситуація в моєму місті була нестабільна.

Однак навіть тоді мені було трохи лячно і страшно, то я й не думала, що можу вже не побачити ні моє місто, ні мою квартиру, ні моїх батьків.

Удень, вже перед від’їздом, ми з батьками вирішили, можливо, востаннє пройтись містом. Чомусь стало легко на душі, я гарно провела час і не помітила, що на вулиці стояла тиша. Людей не було зовсім, але це мене взагалі не бентежило.

За ці лічені секунди в моїй голові пробігло сотні думок, кожна клітина тіла панікувала. У той момент я вже не чула гучних звуків, тільки биття мого серця та дихання мало значення. Мої очі бачили тільки батьків, усе інше було розмито, наче в тумані.

Першим до тями прийшов батько, який міцно схопив мене за руку та побіг до музичної школи, у якій було бомбосховище. Я відчула, що йому так страшно, що його долоня спітніла, та він не думав мене відпускати. На наше щастя, бомбосховище було всього на відстані ста метрів, через хвилину батьки вже сиділи поруч зі мною на холодних лавах.

Ця година тривала вічність. Ми були не самі; тут, унизу, зібралося населення, яке вирішило залишитись. Плач, галас та крики не стихали, а з вулиці доносились вибухи. Я ж не плакала, а просто дивилась в одну точку, прокручуючи в голові можливі смерті та втрати. В обіймах у мами було тепло і безпечно, я заснула.

Я до сих пір сподіваюсь, що колись зможу забути цей день, бо і сьогодні жахаюсь від  звичайних феєрверків, думаючи, що це обстріл.