"Ключ від нового життя"

Ключ від кімнати — єдине, що залишилось у Дмитра після ракетного удару по драмтеатру в Маріуполі. Волонтер отримав контузію та отямився за кілька днів в іншому місці. Але вцілів! А ключ, що зберігся, називає ключем від нового життя.

Мене звуть Дмитро Плаксін, я з Маріуполя, я все життя там прожив, і мені 32 роки.

Я викладав музику, тобто я музикант, з 15 років приблизно я граю. І почав викладати, спілкувався з учнями, тобто спілкувався з друзями, жив своїм життям, займався духовною практикою. Я не сімейний, так би мовити. Мама в мене залишилася в Польщі, тобто слава Богу, їй не довелося нічого переживати, вона не знала два місяці про те, що зі мною. Не було зв’язку, і я не мав можливості щось повідомити. Вона була вже готова їхати з Польщі мене рятувати. У мене там багато чого було, скажімо так, моє служіння в театрі.

Після цього — удар по театру, контузія. І я прийшов до тями вже в ДНР, якийсь час я був ще вдома, а потім Червоний Хрест сказав, що евакуація почалася. Я подумав, що треба, мабуть, евакуюватись, бо я не військовий.

Тому я не знав, де це можна зробити. Я пішов до театру й став там волонтером. Я взяв речі, прийшов туди, до театру, побачив там велику юрбу людей. Вони теж прийшли на евакуацію, багато хто приїхав на машинах.

І розпочався обстріл мінометний. Почали прилітати міни, і весь цей натовп кинувся в одні двері. Там мало не затоптали бабусю. Я це побачив і зрозумів, що треба допомагати, пояснювати людям, як поводитися, і тоді було прийнято рішення мною там займатися організацією. Я знайшов коменданта, яку призначила поліція, і ми з нею співпрацювали. У перший день створили медпункт, я ходив театром питав, чи є медики, просто так ходив. І знайшлася медсестра, потім, наступного дня, створили кухню, склад, ну, ось так почалася… так у нас співпраця з адміністрацією.

Я для цього потім знайшов психолога, щоб він міг надавати підтримку, і окремий кабінет для нього знайшли. Потім уже в нас дружба виникла між волонтерами, ми стали прямо як сім’я справжня. І це розрядило обстановку сильно, плюс іноді хтось із нас виступав і говорив: «Люди, заспокойтеся, у нас є запаси, Маріуполь український. Нас там не братимуть у полон. Усе поки що добре, давайте не панікуватимемо передчасно». На жаль чи на щастя, я не пам’ятаю, де я був, бо після контузії я забув кілька днів перед ударом і кілька днів після удару, тобто я вже прокинувся в незнайомому місці. Ну, як отямився?

Прийшов нормально до тями в іншому місці серед незнайомих людей, у темряві. Ну і потім я дізнався, що мене люди, які були в театрі, відвели в інший притулок. Ну, я їм допомагав, коли вони прийшли туди, у театр, оселитися допомагав. Вони мене потім відвели в інше місце контуженого.

Ну, я коли прийшов і побачив уперше цю ситуацію, що чоловіки ховаються внизу, а жінки з дітьми, навіть із грудними на руках, вони залишалися під вікнами… Це дуже небезпечні місця, бо мінометні обстріли були. Я перший раз спробував… хотів їх попросити вийти. Ми з комендантом домовилися, але вони сказали «ні». Ну, ми не мали на них ніяких важелів впливу тоді. Потім, через якийсь час, ми створили службу охорони, тобто я знайшов таких хлопців хороших, начальником охорони був хлопець, який із поліцейського спецназу. Він потім пішов до «Азова», прямо з театру пішов до «Азова».

Багато було цікавих, багато приємних моментів. Коли приходили люди й дякували за те, що ми робимо, були також і невдячні, які постійно претензії висували нам, що ми щось не так робимо. Потім я виступив перед цією спільнотою та сказав, що «люди, зрозумійте, ми волонтери. Ми самі зголосилися вам допомагати, ніхто з нас гроші за це не отримує та якісь бонуси; ми точно так само живемо в небезпеці, як і ви. Просто включіться в роботу, зробіть щось — і претензій не буде». І після цього змінилась атмосфера, вони включилися та стали нам допомагати більше.

Я емоційно не сприймаю це, я сприймаю це з погляду того, що суспільство деградувало. Тобто люди, російські як би, що вони б’ють по мирних людях такою серйозною зброєю, тобто вони вбивають жінок, дітей із літаків.

Ось так я це сприймаю. До удару за кілька днів було декілька колон, які виїхали. Тобто в момент удару там не було 1200, там було близько 600–700 осіб, тобто драм, можна сказати, спорожнів на той момент і загинуло від 300 до 600 осіб, дуже багато людей. Це трагедія світового масштабу, але не загинуло так багато, як могло, завдяки тому, що все-таки давали якісь «зелені коридори» — люди змогли виїхати на своїх машинах. Хтось просився до інших людей, пропонував гроші.

Ось такі ситуації були. Я відчував, коли туди прийшов, що там розпочнеться новий етап мого життя, і він справді почався. Абсолютно нове життя настало, у мене навіть цікаво…

У мене була ситуація така, коли о третій ночі почався обстріл, я був удома. І це я був після удару по театру, я певний час жив удома. Але це було небезпечно, були мінометні обстріли, і прокинувся від цього мінометного обстрілу. І в мене був вибір такий — або залишатися вдома й загинути від міни, тому що прямо в сусідні будинки прилітали міни. Я бачив, як летять повз мої вікна частини сусідського даху. Другий був вибір — піти вночі, у темряві в комендантський час, що було теж дуже небезпечно. Якби мене побачили, мене могли б просто вбити за те, що я порушую, тобто це була практика така там звичайна. Ну ось, я вибрав таки йти, ризикнув, покладався на Бога й пройшов.

Після того як я вийшов з того притулку, в якому я був уже після театру, я прийшов додому, побачив, що дах розбитий, місцями видно небо через дах розбитий, задня частина будинку сильно вдарена, розбита ванна, тобто санвузол, дуже розбитий цією ударною хвилею, протяги, спати там було тяжко через те, що дах посічений, там було холодно й ось так. Була ситуація, коли в мене стріляли, поряд із моєю головою ось так от дзвеніла куля, [ударила] об залізний паркан, я обернувся, побачив, що в мене цілиться хлопець. Вони мене покликали до себе.

Я коли підійшов, виявилося, що вони дуже п’яні, і вони сказали: «Куди ти йдеш, там бій». Я прислухався — і так, виявилося, що там, попереду, конфлікт якийсь сильний. Це було практично в центрі міста, тоді там ще точилися бої. І ось він мені сказав: «Більше сюди не приходь, бо я тебе вб’ю». Ось така ситуація. Це ДНР, молоді дуже, від 18 до 25 хлопці. Почалася там мобілізація, мені військові, які поряд із моїм будинком були на блокпості, вони сказали, що все, почнеться мобілізація, і я зрозумів, що я воювати за ДНР не збираюсь і треба йти. Я звернувся до хлопця з Міжнародного товариства свідомості Крішни, в якому я перебував, і він допоміг мені виїхати. Тобто він через Запоріжжя… ми виїхали там потім у Дніпро, потім у Київ, і зараз я тут.

Тому що це для нього навіть небезпечно було, бо я не мав фільтрації, і я б її не пройшов, у мене багато знайомих військових. У мене багато в соцмережах фото, де я із Сашком Положинським виступаю у 15 році.

Їхали ми його машиною, їхали манівцями, він досвідчений такий, скажімо, у виїздах, тому що він кілька разів туди-сюди перетинав і рятував людей (в основному з нашого товариства). Зараз він уже займається тим, що він рятує і тих, хто не з нашого товариства. Ми манівцями приїхали туди на цей… ну, через багато блокпостів, їх там просто на кожному кроці, цих блокпостів, скрізь, часто огляди. Вони роздягають догола практично. Там стояли на Василівці три доби, дуже-дуже довго.

Видно по людині, що вона за інше воює, скажімо так. Ну і далі я вже прибув у місце, де було безпечно та добре. Я впевнений, що Україна переможе, я вважаю, що Бог на її стороні. Ми на своїй землі. Ми ні до кого не лізли, нікого не намагалися там до чогось примушувати чи щось таке. Ну і Бог на стороні правди, я вважаю, що Він допоможе нам.