"Евакуюватися варто не останньої миті, як я..."

Тернопіль у моєму серці тепер назавжди, я вже 2,5 місяці вдома і досі не розповіла про всіх прекрасних людей, так боюся когось забути...

Навіть, якщо відкинути ризик для життя, при такій евакуації (хоча його відкидати не можна), ви швидше за все забудете найнеобхідніше: гроші, документи, окуляри. 

А тепер я розповім кілька моментів із своєї евакуації, які, можливо, допоможуть вам подолати якісь певні побоювання при прийнятті рішення про евакуацію.

Нас у Тернополі розмістили волонтери у квартирі безкоштовно, гаряча вода там була лише 2, інколи 3 рази на тиждень, пральної машини не було. Це взагалі не відчувалося, адже тиха ніч була найбільшим щастям на той момент, а якісь побутові незручності взагалі були непомітними.

В Тернопіль також евакуювалася моя подруга з Києва, вона жила в своїх родичів, ми час від часу заходили до неї в гості і вона, знаючи наші умови, щоразу пропонувала мені користуватися пральною машинкою в неї. 

І от одного разу моя малеча впала і випачкала куртку, була вкрай грязною і я вирішила скористатися пропозицією подруги, взяла цю куртку, зібрала усі постільні речі у квартирі, набрала 2 пакети речей і ми пішли.

Це було стратегічною помилкою, адже я не подумала, що мокрі речі значно важчі. Склала я після прання всі мокрі речі назад у кульки і ... ледве їх підняла, але ж маємо йти назад, бо скоро вечір і сушити немає часу...

Вийшли ми, і тут дощ. Моя малеча зраділа, стрибає попереду мене по калюжах, в неї великий капюшон і вологостійка куртка, я вирішила не повертатися до подруги, а йти вперед. В мене ж на голові нічого немає

І тут неподалік зупиняється таксі, водій щось кричить у вікно, я не чую, дощ, не звертаю уваги, адже я в цьому місті нікого не знаю, думаю, він точно не мені, додому лишилося не так багато, хочу швидше вже доповзти. Водій на таксі робить коло, щоб бути ближче і знову щось кричить, я починаю озиратися чи не мені, але все одно не чую його. Тоді він вибігає з машини під проливним дощем, підбігає до мене і з таким щирим співчуттям питає:

"Добрий день! Вибачте, я хотів запитати, Ви часом не переселенці?". Відповідаю: "Так". Таксист: "Вибачте... Вам немає де ночувати з дитиною?" Він мене просто вразив цим питанням, я вичавила з себе посмішку, сказала, що в нас все гаразд, подякувала йому.

В першу хвилину мені навіть трохи було незручно, це ж який безнадійно жахливий вигляд в мене був, що він, проїжджаючи повз, помітив це. А потім, коли він поїхав, я розплакалася. Зовсім незнайома людина, яка поспішала у своїх справах, вискочила на дощ до мене просто, щоб допомогти. Добре, що йшов дощ і мої сльози залишилися непомітними.

Історія передана до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.