"Біжи, якщо хочеш жити"

Єгорова Валерія, 15 років, учениця ЗОШ I – III ступенів № 6.

Скільки існує людство, стільки існує боротьба. Спочатку боротьба за виживання, пізніше – за здобич, за дорогоцінне каміння, за невільників, за територію. Але за буд-яких часів війна – це кров, це смерть. Чому ж зараз, у ХХI столітті вже кілька років точиться війна?

Я не можу точно назвати дату, коли до мене прийшло усвідомлення, що війна – не просто слово з підручника історії.

Я тільки пам’ятаю оглушливий свист снаряда, що летить над моєю головою. У той момент мені здалося,  що все завмерло. Не було чутно не співу птахів, ні шелесту листя на деревах, ні дзвінких голосів дітей з вулиці. Я пам’ятаю лише блакитне небо і білястий слід від боєголовки на ньому. А далі були суцільні запитання: чому?

Усвідомлення події стало лише пізніше, коли я вже сиділа разом зі своєю родиною на холодній підлозі в темній вітальні без вікон. Ні, мені не захотілося заплакати і я не відчула тремтіння. Я в прострації дивилася в  підлогу і з лякаючою мене байдужістю тільки тоді помітила, що сиджу без взуття; черевики втратила по дорозі додому, бо тікала.

Тільки тоді я побачила коло мене найрідніших. Бабуся, не приховуючи тремтіння в руках, тихо бубоніла собі під ніс "Отче наш", мати з батьком нервово переглядалися, думаючи, мабуть, про те, що ж буде далі.

А ще я пам’ятаю свою тоді ще п’ятирічну сестру, яка також притаїлась. Швидше за все, вона навіть не розуміла, чому тато швидко підхопив її на руки, відірвавши від малювання кольоровими олівцями.

А мені хотілося зовсім не по-дорослому затупотіти ногами і задати одвічне дитяче «чому». Я глянула на маму і зрозуміла, що вона не відповість. Для неї почався такий же особистий Армагеддон, як і для мене. Як для кожного з нас.

У фільмах часто зображають героя, для якого певна мить життя ділиться на до і після. Думаю, тоді я відчула щось схоже.

Американський письменник Ніколас Спарк сказав: «Людина звикає до всього, дайте тільки термін». І нема цитати правдивішої, ніж ця. Відколи нам, звичайним людям стане звично бачити покалічені фасади колишніх житлових будинків? Ховатися в підвалах, немов переляканим мишам? Правда в тому, що ніхто з нас не хотів до цього звикати.

Уже восьмий рік на моїй землі триває збройний конфлікт. За статистикою, він забрав більше 13 000 душ. Так коли ж ми нарешті зможемо вдихнути чисте повітря, не турбуючись про наступний день?

Я не знаю, але мені хочеться вірити, що в один звичайний день я зможу вийти на вулицю з думкою: «Війни більше немає».