Десять днів під обстрілами Салтівки негативно відбились на психіці жінки Ігора Анатолійовича. Навіть за рік спокійного життя у Полтаві вона не заспокоїлась
Мені 64 роки. Працював в місті Харкові заступником директора музичної школи. 24 лютого ми з сім’єю знаходилися на Салтівці - там почалися обстріли. Десять днів побули там під обстрілами і вирішили виїхати.
Ми народилися в радянському союзі, і ніколи не думали, що буде війна. Я чув автоматні черги тільки в армії - це було ще у вісімдесяті роки.
Коли почало вибухати поруч з нашим будинком, то було дуже страшно. А коли через квартал бомбардувальники скинули півтонну бомбу, у нас навіть вилетіли шибки.
25 березня рано-вранці ми виїхали до Полтави. У нас там були знайомі, і ми зупинилися у них. В дорозі були дев’ять годин через велику корку машин. Залишилися в Полтаві, бо там обстрілів не було - тільки сирени. У порівнянні з тим, що ми у Харкові чули, нас це взагалі не лякає. Ми і котика свого забрали – ось, лежить у мене на колінах.
В Харкові за ті десять днів, поки ми були там, зникли продукти з магазинів, а тут все є - і є постійно. Ми вже більш-менш заспокоїлися, зараз скупляємося на два-три дні, і цього достатньо.
Звісно, забути неможливо ці обстріли. Жінка до сих пір боїться. Коли щось десь впаде, у неї вже нервовий напад. Я стримуюсь, а вона не може. Так що це не забувається. Ті десять днів, які ми там перебували, закарбувалися надовго в пам’яті.
Хочу, щоб скоріше завершилась війна, повернутися до Харкова і продовжувати працювати. Я ветеран праці - на мої 64 роки в мене 50 років трудового стажу. Я з 14 років навчаюсь, працюю, так що і надалі будемо працювати, запрошувати дітей і навчати їх музиці.
