WEBVTT 00:00:07.100 --> 00:00:11.780 У нас так історично склалося, що ось я народилася в цьому селі, це — моє село. 00:00:11.780 --> 00:00:16.220 І у нас так вийшло, що ми школу закінчували, вчилися, 00:00:16.220 --> 00:00:20.380 і основним у нас був Стаханов. Ну, Луганськ, Сєвєродонецьк – одинички, 00:00:20.380 --> 00:00:22.580 а в основному Стаханов. Тут жили батьки. 00:00:22.580 --> 00:00:28.700 Коли стали ми пенсіонерами, а діти, наші діти тут росли, приїжджали. 00:00:28.700 --> 00:00:32.100 Потім, коли стали ми пенсіонерами, ми жили якби на два міста, 00:00:32.100 --> 00:00:35.020 тут жили влітку, узимку жили в Стаханові. 00:00:35.020 --> 00:00:38.420 А потім ось і переважно в нас такі ось були люди. 00:00:38.420 --> 00:00:41.420 Ось перед самою війною в нас стільки було дітвори, 00:00:41.420 --> 00:00:48.140 стільки, ну для дітей все, й наші внуки, й інші — все це було. 00:00:48.140 --> 00:00:51.380 А ось нещодавно я вийшла, ось там у нас магазин приїжджає, 00:00:51.380 --> 00:00:55.420 і чоловік пакет тримає. А мені здалося, що він дитину за ручку тримає. 00:00:55.420 --> 00:01:01.060 Я побігла взяти якісь гостинці, щоб у мене все ось так от заходило, 00:01:01.060 --> 00:01:04.820 в нас немає дітей, взагалі немає, ніхто ж не приїде в такий час. 00:01:04.820 --> 00:01:08.820 Коли вийшла, йду, а то пакет у нього, ось так. Я заплакала. 00:01:08.820 --> 00:01:10.940 Хоча я взагалі за характером оптиміст. 00:01:11.340 --> 00:01:15.580 Ось він шість років не бачив онучку. Я приїжджаю, йому розповідаю. 00:01:15.580 --> 00:01:18.020 Вони ж ростуть, у них думка своя, вони змінюються. 00:01:18.020 --> 00:01:22.900 Він — 70-річний мужик, сидить і плаче, бо ось так. 00:01:22.900 --> 00:01:26.300 І це не тільки ми, у нас. У нас усі в такому стані. 00:01:26.300 --> 00:01:29.700 Тому що приїхати неможливо. 00:01:29.700 --> 00:01:33.860 Коли стали пенсіонерами, саме ось це був стимул у житті. 00:01:33.860 --> 00:01:36.980 Вони люблять одне одного, вони люблять нас, ми любимо їх. 00:01:36.980 --> 00:01:39.340 А потім нам раз – і все поламали. 00:01:39.340 --> 00:01:43.020 Сюди приїжджали наші внуки. Вони тут проводили літо. 00:01:43.020 --> 00:01:47.220 І не тільки наші, в усьому селі. Навіть ось у чотирнадцятому році, 00:01:47.220 --> 00:01:52.180 коли міст у Трьохізбенці підірвали, тут стільки було дітвори, 00:01:52.180 --> 00:01:57.420 що з Луганська приїхали, з Алчевська приїхали – ну звідусіль. 00:01:57.420 --> 00:02:02.300 Із бабусями, з дідусями тут були, а потім все спорожніло, 00:02:02.300 --> 00:02:04.860 все поїхало, все. Тепер для нього це — болюча тема, 00:02:04.860 --> 00:02:08.860 що ось він навіть говорити не зміг, тому що він так це сприймає. 00:02:08.860 --> 00:02:12.060 Ось це ж він потім сіном накривав, стелив їм туди, 00:02:12.060 --> 00:02:16.020 ігри тут їм всякі вигадував. А це ж внучок каже: 00:02:16.020 --> 00:02:22.780 «Бабусю, ну пофотографуйте, як усі». А тепер все. Усе заросло. 00:02:22.780 --> 00:02:26.980 У нас впав ось у нашому городі, а хвилею все винесло. 00:02:26.980 --> 00:02:32.820 Це був листопад 14-го року. Світла в нас тоді вже не було. 00:02:32.820 --> 00:02:37.460 Усе вилетіло. Ми вискочили й пішли. Там військові бліндаж поставили. 00:02:37.460 --> 00:02:41.820 У той бліндаж, а потім злякалися: що ж ми прийшли? Ну загалом, 00:02:41.820 --> 00:02:44.540 потім прийшли. Ранок настав. 00:02:44.540 --> 00:02:51.460 Ось ми там і килим порізали туди, і картон, і ось цей папір купили, зверху плівкою. 00:02:51.460 --> 00:02:57.540 І ось це вже стільки років так ось. Ну, найголовніше, важко морально. 00:02:57.540 --> 00:03:00.380 Усе сподіваємося, що це скоріше закінчиться. 00:03:00.380 --> 00:03:02.660 Що вікна розбили, нам здавалося, це ненадовго, 00:03:02.660 --> 00:03:04.820 ми ж оптимістичної вдачі. 00:03:04.820 --> 00:03:08.700 Думали, ось закінчиться, ну якось викрутимося, поставимо вікна. 00:03:15.180 --> 00:03:21.900 Це було восени, 14-й рік. Стрільнули – впало он там, вилетіли вікна. 00:03:21.900 --> 00:03:25.620 Тут повилітали вікна, в тому будинку, і вилетіли всі наші. 00:03:25.620 --> 00:03:30.860 І дах увесь у дірку. І це вже стільки років ми вже так живемо. 00:03:30.860 --> 00:03:35.420 Як без вікон у темряві? Зрозуміло. Ми так боялися, що і тепло-таки не буде 00:03:35.420 --> 00:03:40.380 зберігатися, тому ми там стільки всього – килим порізали, заклали. 00:03:40.380 --> 00:03:46.820 Плівка, потім килим, потім подвійна плівка й третя плівка. 00:03:46.820 --> 00:03:53.660 І всередині так само. Ну так, щось із вулиці, щось взагалі з кімнати. 00:03:53.660 --> 00:03:57.180 Це не тільки в нас. У багатьох же. 00:03:57.180 --> 00:04:00.460 Нас стає все менше і менше. Ми від усього відрізані. 00:04:00.460 --> 00:04:05.180 Немає в нас жодного з’єднання, жодного транспорту. 00:04:05.180 --> 00:04:11.140 Якщо потрібно виїхати до району, це взагалі нереально. Ну 600 гривень треба заплатити, 00:04:11.140 --> 00:04:14.940 щоб найняти когось. Було таке, що я пішки пройшла, 00:04:14.940 --> 00:04:21.220 34 км пройшла, тому що ну ось потрапила в таке – тільки до Трьохізбенки 00:04:21.220 --> 00:04:25.700 доїжджаєш, а то й звідти пішки. Тому... Ну і так, що людей немає. 00:04:25.700 --> 00:04:35.140 Усе це складно: і розруха, і в темряві живемо вже два роки. 00:04:35.140 --> 00:04:37.660 Усе ось так от, дуже й дуже складно. 00:04:37.660 --> 00:04:41.940 Усе сподіваємося, що все, ось кінець, ось все буде мирно.